Вадим • Пам’ять

ХТО ВІН БУВ

Теплий, смішний, надійний.

У маленькому селі Махнівка на Вінниччині 10 червня 1983 року в родині Ніни та Сергія народився хлопець, якому судилося пройти важкий шлях і залишитися світлом навіть у найтемніших його куточках. Вадим Сергійович Голубенко (Ткаченко).

Дитинство минало серед тихих подільських краєвидів. Потім — школа № 18 у Вінниці. Після неї — Професійне училище № 5, професія столяра. Здавалося б, звичайний шлях. Але Рембо з цікавістю слухав би його історію.

Після училища — строкова служба в Калинівці. Там Вадим приєднався до батальйону «Ягуар». А потім стався той вибір, який змінює людину назавжди: він пройшов жорсткий відбір і потрапив до одного з найелітніших підрозділів світу — Іноземного легіону Франції. У його складі — миротворчі місії, спеціальна підготовка, виняткові навички, які не купиш за гроші. Вадим пройшов пекло. І не один раз.

У БОЮ

Він пішов захищати тих, кого любив.

А коли 2014-й приніс війну на Батьківщину, Вадим, не роздумуючи, став снайпером і приєднався до батальйону поліції особливого призначення «Миротворець». Він опинився в самому пеклі — під Іловайськом, де потрапив у «Іловайський котел».

Там, під час розстрілу колони, він дивом залишився живим. Попри смертельну загрозу, продовжував допомагати рятувати життя побратимів. А потім почалися три дні і три ночі самотньої боротьби за життя. Щоб вийти з оточення, Вадим повзав полями, пив воду зі струмків. Навколо лунала лише російська мова та поодинокі постріли — добивали наших. До своїх дістатися так і не вдалося.

Коли його брали в полон, Вадим намагався підірвати гранату. Але не встиг.

Наступні три місяці — застінки і підвали луганського ФСБ. Нелюдські тортури. Він особисто знав відморозків Гіві та Моторолу та їхню банду живодерів. Бачив у тому підвалі крюки, на яких висіли українці під час допитів. Кожної ночі чув крики. А вранці бачив, як виносять уже бездиханні тіла.

Саме в полоні в нього промайнула думка: «Як так, я помру… а ще не мав сім’ї».

Незважаючи на ці жахи, він не втратив силу духу і віру. Вадим казав: «Якщо ви хочете хоч трішки наблизитись до того, що там відбувалось, подивіться фільм „Донбас“».

Його кмітливість, сміливість і гостра спостережливість зробили неможливе — він утік з найбільш охоронюваного об’єкта. Добрався до точки зустрічі з друзями, які допомогли йому повернутися додому.

Після втечі з полону він зустрів своє щастя і був чудовим чоловіком та батьком.

А потім настав 24 лютого 2022 року.

З перших годин повномасштабного вторгнення Вадим знову став у стрій. Брав активну участь у підготовці оборони Вінниці та Києва. Записався добровольцем до територіальної оборони. Згодом пройшов відбір і потрапив до 47-ї механізованої бригади «Магура». Разом з побратимами навчався в Німеччині на бронемашинах Bradley. Повернувся — і знову став на захист нашого спільного Дому, захищаючи Батьківщину до останнього дня.

У червні 2023-го, всього за сім днів після свого дня народження, зв’язок з Вадимом обірвався. Чотири з половиною місяці він вважався зниклим безвісти. А потім прийшла та звістка, від якої холоне кров.

Вадим героїчно загинув 17 червня 2023 року у віці 40 років. Життя нашого воїна обірвалося під час виконання бойового завдання у селі Мала Токмачка Пологівського району Запорізької області.

До останнього подиху він відважно боровся за нас і за наш Дім.

Вадим разом зі своєю дружиною роками практикував Раджа-йогу — шлях, що вчить контролювати розум і досягати вищих станів свідомості. Саме від цієї практики походить його позивний. Завдяки практиці він зміг значно покращити своє життя в багатьох сферах. Його висока внутрішня дисципліна дозволяла виконувати її на справді високому рівні, хоча Вадим часто занижував власні успіхи.

Вадим був, є і назавжди залишиться невід’ємною частиною нас.

Нашим Героєм. Нашим Взірцем. Найріднішою і найкращою людиною.

Наш Воїн Світла.

Ми безмежно вдячні тобі за те, що ти був з нами.

За все, що ти для нас зробив.

За все, чому ти нас навчив.

За любов і тепло, яке дарував.

За спокій та безпеку, яку з тобою відчували.

Ти назавжди в наших серцях з безмежною любов’ю.

Назавжди.

ДРІБНИЦІ, ЯКІ МИ ПАМʼЯТАЄМО

Те, що робило його Вадимом

Він завжди вставав першим — тихо, обережно, майже безшумно — щоб кохана дружина могла ще хоч трохи полежати в теплому ліжку. Така проста і така тепла турбота.

Він був скритним. І щоб дізнатися в нього хоч щось — потрібно було не просто питати, а ніби виціджувати інформацію крапля за краплею. Він не брехав напряму, але й правди не давав. Відповідав коротко, з паузами, ніби кожне слово зважував на аптекарських терезах.

Біля нього відчувалася його надійність і внутрішня сила — не гучна, не показна, а саме та, від якої ставало спокійніше на душі. Ніби ти стоїш біля старої, міцної стіни, яка вже пережила не одне століття і точно переживе ще. Він не обіцяв «все буде добре». Він просто був поруч — і від цього справді ставало легше дихати.

Вадим не виправляв чужі помилки з висоти, а ніби підставляв плече, щоб людина сама змогла встати. І робив це так, що навіть ті, кому було важко приймати чиюсь допомогу, не відчували себе слабкими.